Джерело: ЮРИСТ & ЗАКОН, №46, 24 листопада 2022
Воєнний стан, уведений на території України з 24.02.2022, хоч і вплинув на організацію роботи судів, проте суттєво не позначився на здійсненні ними судочинства. Зокрема, у сфері кримінального права за останні місяці Велика Палата Верховного Суду, Касаційний кримінальнийсуд у складі Верховного Суду продовжують формувати правові позиції та висновки у кримінальних справах, огляд яких автор здійснив у цій статті, а саме щодо допустимості доказів, отриманих у кримінальному провадженні.
У постанові № 756/10060/17 від 31.08.2022 ВП ВС здійснила оцінку допустимості висновкуексперта у випадку призначення експертизи слідчим, який не входить до складу групи.
Фабула справи: за вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено завчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України. У касаційній скарзі засуджений просив скасувати вказані судові рішення і кримінальне провадження щодо нього закрити на підставі п. 2 ч.1 ст. 284 КПК України.
На думку касатора, недопустимим доказом є висновок судово-медичної експертизи трупа потерпілого № 1136/2, проведеної на підставі постанови слідчого від 07 травня2017 року, який не входив до визначеної групи слідчих; у постанові зазначено іншу фабулу кримінального правопорушення; про проведення цієї експертизи сторону захисту було повідомлено лише після закінчення досудового розслідування. Також стверджує, що недопустимим доказом є і висновок судово-медичної експертизи №031-203-2019, оскільки в його основу покладено висновок експертизи №1136/2. Відповідно до висновків касаційного суду, викладених у вказаній постанові, у разі “призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи, суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України.
У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалось.”
Резюмуючи викладене, наведена обставина не є безумовною підставою для визнання доказунедопустимим, а, приймаючи рішення щодо допустимості / недопустимості доказу, судам необхідно досліджувати, до істотного порушення яких саме прав та інтересів учасників кримінального провадження призвели допущення кримінального процесуального законодавства.
У постанові ККС ВС від 27.09.2022 р. № 233/5393/20 зроблено висновок щодо допустимості доказіву разі ненакладення арешту на майно.
Фабула справи: вироком суду першої інстанції особу визнано винуватим та засуджено за ч. 1 ст. 263 КК України. Ухвалою апеляційного суду вирок суду першої інстанції скасовано, а кримінальне провадження закрито на підставі п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України. Відповідно до мотивування касаційної скарги прокурор вважає безпідставним визнання окремих доказів недопустимими, оскільки вилучений пістолет є ручною вогнепальною зброєю, на зберігання якої обвинувачений дозволу не мав, тобто на момент вилучення був предметом, які вилучені законом з обігу, а тому не вважався тимчасово вилученим майном і не потребував обов’язкового накладення на нього арешту слідчим суддею.
Відповідно до висновків касаційного суду, викладених у вказаній постанові: “арешт майна є одним із заходів забезпечення збереження речових доказів, тому ненакладення арешту на майно не тягне за собою наслідків у вигляді визнання доказів недопустимими”. Отже, суд касаційної інстанції, проаналізувавши вимоги ст. ст.170, 236 КПК України, не встановив суттєвих порушень норм КПК, що було б підставою для визнання доказів, здобутих у цьому кримінальному провадженні, – недопустимими.
Згідно з постановою ККС ВС від 07.10.2022 р. № 725/3765/19 суд касаційної інстанції висловив правову позицію щодо доказового значення постанов прокурора про розсекречення матеріалів за результатами проведення НСРД.
Фабула справи: суд першої інстанції визнав особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України. Апеляційний суд вирок суду першої інстанції в частині засудження особи за одним з епізодів – епізодом збуту психотропних речовин – скасував, а кримінальне провадження в цій частині закрив на підставі п. 3ч. 1 ст. 284 КПК України у зв’язку з невстановленням достатніх доказів для доведення його винуватості і вичерпанням можливостей їх отримання. У решті вирок залишив без змін. Касаційний суд дійшов висновків, що “постанова прокурора про розсекречення матеріалів за результатами проведення НСРД не є доказом у кримінальному провадженні в розумінні ст. 84 КПК України, оскільки не містить даних про факти й обставини, що підлягають доказуванню в цьому кримінальному провадженні. Також вказані постанови не впливають на законність проведенняНСРД, не є підставою для проведення таких слідчих дій, тому їх відсутність не може бути підставою для визнання отриманих доказів недопустимими.”
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд останнім часом більш вибірково застосовує “принцип плодів отруйного дерева” під час визнання доказів, зібраних у кримінальному провадженні, недопустимими. Такий підхід, на думку автора, є цілком обґрунтованим, оскільки для застосування вказаного принципу необхідно системно проаналізувати, до яких саме наслідків призвів той чи інший доказ, отриманий із порушенням вимог КПК України, а не тільки формально констатувати цей факт, установлюючи недопустимість цього доказу.
