Джерело: Mind
Новини про корупційні злочини час від часу здіймають галас у суспільстві, але, на жаль, для України стали справою звичною. Проте під час війни такі обвинувачення викликають сильніший резонанс, ніж у мирні часи. Так, днями Генпрокуратура викрила правоохоронця, який вимагав хабар у 280 000 грн. Раніше посадовців КМДА та держпідприємства затримали за тою самою «справою» – одержання хабаря в $270 000.
Так, у нашій державі боротьба з корупцією – то практично національна ідея. Кожен державний чи комунальний орган має свою програму боротьби з нею, плани щодо її викорінення та заходи профілактики.
Але хай там як, притягнення до кримінальної відповідальності все одно в руках правоохоронних органів, які під час розслідування корупційних злочинів також припускаються помилок, що може призвести до виправдувальних вироків. Про найтиповіші помилки в найтиповіших корупційних злочинах розповів Mind партнер ЮК Legal House, адвокат Денис Овчаров.
Як карається декларування недостовірної інформації?
Звісно, дехто може сказати, що розглядати помилки правоохоронців у контексті правопорушення щодо декларування недостовірної інформації, вже не актуально, адже відповідну статтю 366-1 було виключено із Кримінального кодексу України, а всі справи підлягають закриттю. Але ми маємо статтю 366-2 КК України, де характер та суть кримінально карних дій практично ідентична, тому для розуміння системності помилок правоохоронних органів можна розглянути і ст.366-1 КК України. Більше того, за ст.366-2 КК України судова практика фактично ще не сформована.
Аналізуючи виправдувальні вироки за вказаною статтею, можна зробити висновок, що правоохоронці найчастіше збирають недостатньо доказів для доведення прямого умислу в обвинуваченого щодо неподання декларації. Відтак, в суді сторона обвинувачення не може довести, що обвинувачений умисно не хотів подавати декларацію та бажав настання відповідних наслідків.
Найчастіше такі випадки мають місце, коли особа обвинувачується в неподанні відповідної декларації у встановлені строки.
Під час розгляду подібних справ, суд доходить до висновку, що декларація, хоч і з порушенням строків через деякі обставини, але все ж таки подана. Водночас, суд досліджує поведінку декларанта в попередні роки, з’ясовує, що останній в повній мірі дотримувався вимог антикорупційного законодавства, в тому числі і щодо подання декларацій. В підсумку, суд робить висновок, що обвинувачений не мав прямого умислу на неподання декларації, не мав на меті уникнути декларування своїх статків і не бажав настання негативних наслідків.
Які помилки варто виправити обвинуваченню?
Також правоохоронці нерідко належним чином не встановлюють, чи є взагалі обвинувачена особа суб’єктом правопорушення. Така тенденція доволі часто зустрічається в тих справах, де обвинувачений начебто є керівником комунального підприємства (справи №299/2754/17, №299/3444/17).
Зокрема, під час розслідування правоохоронні органи не з’ясовують, чи була взагалі дотримана процедура призначення особи на посаду, чи знайомилась така особа з наказом про призначення, чи розпочинала виконувати службові обов’язки тощо.
Якщо, наприклад, проаналізувати резонансні справи, які розглядає ВАКС, то тут також можна виділити доволі цікаве рішення, яке було ухвалене за справою екссудді Олександра Баранніка. Так, суддя мав подати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави за період 2015–2018 роки. Декларація мала бути подана в електронному вигляді через сайт НАЗК, однак обвинувачений через свої переконання не хотів отримувати електронний цифровий підпис, а тому і подати декларацію в електронному вигляді не міг. Своєю чергою обвинувачений роздрукував форму, заповнив її та подав до НАЗК.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що отримання ЕЦП – це право особи, а не обов’язок. Таким чином, суддя, опинившись у такій ситуації, вирішив подати декларацію доступним способом, тобто в паперовому вигляді. Крім того, суд зазначав, що держава не створила альтернативних можливостей подання декларації без ЕЦП.
За цією справою мала місце і окрема думка судді Шкодіна Я.В., який зазначив, що дії обвинуваченого хоч формально і є злочином, але через малозначність діяння та відсутність суспільної небезпеки (оскільки декларація все ж таки була подана) справа підлягала закриттю, а обвинувачений був звільнений від кримінальної відповідальності через малозначність діяння.
Варто додати, що апеляційна інстанція вказаний вирок скасувала та визнала обвинуваченого винним, а касаційний суд провадження за справою закрив, оскільки КСУ визнав кримінальну відповідальність за неподання електронної декларації неконституційною.
Підсумовуючи, варто зазначити, що найбільше правоохоронці не допрацьовують при доведенні прямого умислу особи, тобто суб’єктивної сторони злочину. Однак, якщо говорити про злочин щодо неподання декларації, то у вироках майже відсутні рішення суду про визнання доказів недопустимими. Навіть коли і виключаються деякі документи через їх недопустимість, вказане рішення не стає підставою для визнання особи невинуватою.
Які вироки чиновники отримують за хабарництво?
Зовсім протилежна ситуація щодо допустимості доказів виявляється під час аналізу виправдувальних вироків за хабарництво, тобто злочин, передбачений ст. 368 КК України.
Найпоширеніші випадки ухвалення виправдувальних вироків, а відповідно помилки правоохоронців, стосуються провокацій та підбурювання винної особи до отримання хабаря з метою подальшого викриття правоохоронцями вказаного злочину. Через ці причини доволі часто суд визнає недопустимими результати негласних слідчих дій, відеозаписи отримання хабаря, аудіозаписи розмов.
Також щодо відеозаписів варто зазначити, що правоохоронці іноді припускаються банальних помилок та встановлюють камери таким чином, що вони фактично не фіксують отримання коштів правопорушником. У таких випадках сторона обвинувачення намагається довести факт отримання коштів завдяки показанням свідків, на що суд вказує, що останні не є достатніми при доказуванні вини, оскільки це є фактично непрямим доказом.
Ще однією доволі розповсюдженою помилкою правоохоронців стає відсутність доказів, які підтверджували б можливість обвинуваченої особи вплинути на інших осіб для прийняття рішення чи вирішення питання або ж відсутність повноважень для самостійного прийняття рішення, за яке була надана неправомірна вигода. Вказане свідчить про те, що правоохоронними органами погано досліджуються посадові повноваження обвинуваченого та фактично не з’ясовуються його «посадові можливості».
А що «світить» за обіцянки?
Доволі цікава практика і за ст. 369 КК України – пропозиція або обіцянка надання неправомірної вигоди службовій особі.
Варто мати на увазі, що обвинувачення за цією статтею може бути пред’явлене не тільки посадовій особі. Однак, якщо в якості обвинуваченого виступає посадова особа, то частіше за все обвинувачення стосується співучасті, а саме підбурювання до надання неправомірної вигоди службовій особі. Простіше кажучи, певна службова або посадова особа намагається «вирішити» якісь питання та пропонує заінтересованому в цьому громадянину сплатити кошти іншій службовій особі.
Якщо розглядати помилки правоохоронців під час розслідування та зібрання доказів за вказаною статтею, то вони певною мірою схожі з тими помилками, яких припускаються при розслідуванні злочинів за ст. 368 КК України.
Так, при розгляді справи суд, вивчаючи матеріали за ст. 369 КК України, дуже часто визнає недопустимими докази, які були отримані внаслідок негласних слідчих дій. Вказане стається через те, що мають місце провокації та спонукання зі сторони слідчих чи осіб, які з ними співпрацюють. Також часто пропозиція надати неправомірну вигоду напряму походить не від обвинуваченого.
Водночас суд звертає увагу на те, що правоохоронні органи не знаходять достатньо доказів, які вказували б на те, за що саме пропонується неправомірна вигода службовій особі. Це в свою чергу, призводить до того, що обвинувачення належним чином не може довести, що підсудний діяв умисно та з конкретною метою і яких саме наслідків очікував від своїх дій.
Яких помилок припускається обвинувачення у справах про зловживання владою?
Аналізуючи виправдувальні вироки за ст. 364 КК України, варто зазначити, що під час розслідування злочинів за цією статтею суди також не дуже часто визнають докази недопустимими. Лише в окремих випадках через можливе недодержання вимог ст. 290 КПК України, а саме коли сторона обвинувачення може «забути» надати стороні захисту ряд доказів для ознайомлення. У будь-якому випадку це не є причиною виправдувального вироку.
Найчастіше правоохоронні органи допускаються помилок при зібранні доказів для доведення протиправності діяння обвинуваченого, а саме при доведенні зловживання, що знов таки вказує на те, що не достатня увага приділяється вивченню посадових повноважень особи.
Також нерідкими є помилки правоохоронців щодо зібрання достатньої кількості прямих доказів при доведенні прямого умислу правопорушника на зловживання своїми повноваженнями. Доволі часто це призводить до неправильної кваліфікації діяння.
Показовим прикладом є справа колишнього народного депутата Руслана Сольвара, який обвинувачувався в тому, що не повідомив Апарат Верховної Ради про отримання в спадщину квартири у Києві і не відмовився від компенсації за житло. Таку компенсацію надають нардепам, які постійно не живуть у Києві. Обвинувачений отримав таким чином 361 500 грн компенсації.
Дослідивши докази, суд дійшов висновку, що хоча обвинувачений і є службовою особою, вирішення питання про відшкодування вартості проживання в Києві ухвалює Апарат ВРУ, і вирішення цього питання до повноважень депутата не входило.
Суд вказав, що в діях обвинуваченого можуть вбачатися ознаки шахрайства, однак враховуючи, що суд не може перекваліфікувати діяння на більш важку статтю, ухвалюється виправдувальний вирок. Вказане рішення було прийняте 14 червня 2021 року, наразі справа перебуває на розгляді в апеляційній інстанції.
Загалом, підсумовуючи помилки правоохоронців, яких вони припускаються при розслідуванні корупційних злочинів, можна зробити висновок, що найбільше помилок та недопрацювань стосуються повноти та достатності доказів, які б доводили суб’єктивну сторону злочину, тобто наявність прямого умислу в корупціонера на вчинення того чи іншого правопорушення.
